Як не стати педагогічним «папуасом»?

0
3056

Деякі мешканці островів Мікронезії після Другої світової війни вірили,  що гуманітарна допомога, яку їм надавали американські солдати, це небесні дари.  Там розміщувалися американські бази, куди прилітали вантажні літаки – карго (з англійської – вантаж). Місцеві жителі не розуміли понять виробництва та комерції, тому намагалися пояснити небесні дари за допомогою фрагментарних знань. Проводили ритуали, схожі на дії білих людей: будували злітні смуги з  кокосових пальм, «озброювалися» гвинтівками з гілок, малювали на тілі ордени та написи USA.  Таким чином аборигени намагалися викликати духів, які принесуть омріяні дари. Цю релігію назвали Культом карго. Вона проіснувала до кінця 1950-х.

Педагог та шеф-редактор порталу «Освітня політика» Віктор Громовий розповідає, що підхід до української освіти схожий на забобони літакошанувальників. Тобто – освітяни застосовують технології без розуміння відповідних процесів та сподіваються, що це спрацює. Він критично аналізує новоприйняті нормативні акти у сфері освіти та стверджує, що затхлу атмосферу освітянського середовища давно вже слід провітрити справжньою реформою.

Віктор ГРОМОВИЙ – український педагог, освітній експерт, публіцист, шеф-редактор порталу «Освітня політика», віце-президент Асоціації директорів відроджених гімназій України. Народився на Кіровоградщині у селищі міського типу Нова Прага. З дитинства цікавився історією України та Болгарії. Закінчив історичний факультет Кіровоградського педінституту. Там Віктор захоплювався ораторським мистецтвом і навіть посів перше місце на рівні республіки в лекторському конкурсі від товариства «Знання». Його найгучніша промова тих часів мала назву «Радянська воєнна загроза: міфи і реальність». У 2001-му став переможцем Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року» в номінації «Керівник навчального закладу» та отримав звання «Заслужений учитель України». Видав низку книг та мультимедійних посібників. Автор 5 фільмів про зарубіжні школи. Постійно публікується в газетах «Дзеркало тижня», «Управління освітою», «Директор школи» та ін. Мешкає у Кропивницькому. Одружений.

Що не так із законом «Про повну загальну середню освіту», ухваленим Верховною Радою 16 січня 2020 року?

По-перше, мене здивував підхід до формування групи, яка його розробляла. Нещодавно один із її учасників написав мені: «А чому ж ви не приходили, може, за вашої участі вдалося б переконати більшість не робити тієї чи іншої дурні».  Тобто, хто прийшов, той і законотворець?!  Я цього не розумію. Закон мали розробляти винятково професіонали зі стратегічним мисленням та розумінням процесів в освітній сфері. Популізм і дилетантство тут недоречні.

Звуження «кола революціонерів» до штатних «агентів змін» та активістів точно не на користь якості закону. У нас на пальцях можна перерахувати професіоналів, які мають адекватне реаліям системне бачення освітніх реформ. З часом життя навчить цінувати не тих, хто «пробився», а тих, хто знає і вміє. А поки будемо цитувати героя кінофільму «Сімнадцять миттєвостей весни» Мюллера:  «Важко збагнути логіку непрофесіоналів».

По-друге, я повністю згоден з директоркою київської школи № 5 Світланою Олексюк, яка стверджує, що норми нового закону регулюють усе, що рухається у комунальних школах. Ця надмірна зарегульованість стане гальмом для вільного розвитку. Особливо в умовах, коли бракує реальних механізмів реалізації «благих намірів».

Приведу декілька прикладів того, що не варто було записувати в законі.

 

У ФБ Ви писали «Попри всі вітри змін, нам так і не вдалось “провітрити” затхлу атмосферу в освітянському середовищі». З якого «совіцького брухту» варто розпочати прибирання?

Є «освіта, яка базується на вказівках»(вертикальна модель розвитку). Вона спирається на дбайливо зрощену упродовж століття «навчену безпорадність» учительства. І є «освіта, яка базується на свободі», яка розвиває по горизонталі ініціативу та лідерство, плекає почуття гідності.

Мабуть, ми з молоком матері  увібрали цю філософію: «Учет и контроль — вот главное, что требуется для правильного функционирования первой фазы коммунистического общества» з праці Леніна «Государство и революция».

Колись мене вразив дивовижний факт: В. І. Ленін ввів для своїх «соратників» талони на відвідування туалету в «опломбованому вагоні», яким у квітні 1917 через Німеччину зі Швейцарії до Російської імперії транспортували групу більшовиків. Ця «дрібничка» багато чого мені пояснила. Ленін встановив у тому вагоні принципи військового комунізму, роздавши різні види талонів на відвідування туалету. Квитки першої категорії отримували ті, хто хотів в туалет. Вони мали перевагу перед квитками другої категорії – для бажаючих покурити.

Звісно, якщо немає економічної свободи чи свободи творити й витворяти, потрібен «строжайший учет, и контроль за учетом, и надзор за контролем, и проверка надзора, и анализ проверки, и ревизия анализа, и наблюдение за ревизией». Так і працюємо в школі. Так і живемо.

Радянська вертикаль і радянський стиль управління освітою – це головний чинник освітньої катастрофи, яка насувається. Ось-ось полетить під укіс наш освітянський «опломбований вагон», а машиніст поїзда сидить завалений звітами та щиро вважає, що ці «бамаги» допомагають потягу рухатись розібраною колією псевдореформ.

Найстрашнішим і для Системи, і для посттоталітарного соціуму є залишити вчителя «без контролю, вказівок, доручень та рекомендацій» та «щоб він нізашо гроші получав чи що?». Ще, борони Боже, виявиться, що вільний вчитель не просто сам собі може дати раду, а й значно ефективніший, винахідливіший у взаємодії з учнями. Це ж може бути провісником краху усієї пострадянської вертикалі управління освітою.

Як запустити процес реформування освіти знизу?

Свобода педагогічної думки і дії. Реальна дебюрократизація, ліквідація численних маразмів, замість вертикалі – горизонтальні зв’язки, замість нагнітання агресивного середовища навколо школи – створення розвиваючого оточення. Ось тоді процес знизу піде. Вільні розкріпачені люди створять українське освітнє диво. Не відразу, не всі, багатьом доведеться по краплині «видавлювати» з себе  навчену безпорадність. Але хтось зможе зробити прорив, а за ним тягнутимуться інші. Молодь побачить перспективу у досі безнадійній сфері освіти і спробує там самореалізуватися, якщо школа реально стане територією свободи. Я такий «острів свободи» створив ще в далекі 1990-ті у Кіровограді, тож механізм розвитку освіти знизу апробовано на практиці.

У перевернутій з ніг на голову системі, в якій хвіст метляє собакою, нещасні абсолютно всі. Хвіст теж нещасний. А він міг би радісно метлятись, демонструючи позитивні емоції собаки. Тож, реформувати освіту треба з реформування системи управління. Необхідно припинити «бемхати» вчителів «вказівками», демонтувати вертикаль зла, стримувати агресивне середовище навколо школи.

Чим менше держави в освіті, тим краще. Бо державу, як правило, представляє не надто кваліфікований чиновник. Колись Людовик XIV проголосив фразу, що стала крилатою: «Держава — це я!». У нас тепер будь-який чиновник вважає, що держава це він.

Ми маємо зрозуміти, що головний ресурс розвитку освіти – це свобода. Як тільки це станеться, зникнуть в «бамагах» зверху вказівки, на кшталт «посилити відповідальність». І потроху почне з’являтись довіра. Якщо є довіра, немає потреби у звітах та нарадах. Вільні люди, у яких почнуть потроху відростати давно обрубані крила, почнуть творити нову освіту. А це вже означатиме реальний крок до сучасного, не командно-адміністративного, механізму розвитку освіти. Бо замість страху, формалізму та стандартизації з’являться інші рушійні сили: свобода, індивідуальність, різноманітність. Це три кити, на яких базується сучасна освіта.

Чи варто в освітній реформі керуватись досвідом інших країн? Якщо так, то яких.

Варто, але…  Ми свідки дикого за розмірами, глибиною та абсурдністю карго-культу в освіті.

Як тільки відкрилась «залізна завіса», українці почули загадкові слова іншомовного походження: моніторинг, рейтинг, тестування, портфоліо, фандрайзінг, флешмоб, коучіг. Ми «спапуасили» все це і довели до абсурду. У нашій освітній сфері усі їхні моніторинги, рейтинги і, навіть, флешмоби стають не просто очеретяним літачком, який ніяк не злетить. Вони перетворюються на свою протилежність і справляють виключно руйнівний вплив.

Як наслідок, у наших педагогічних папуасів рейтинг учнів класу стає інструментом репресивної педагогіки. Рейтинг школи вираховується за формальними показниками – кількістю переможців конкурсів, олімпіад чи вчасністю подання звітності. Усе це призводить до підміни місії освіти. Зокрема, в гонитві за високим місцем у рейтингу, школи в будь-який спосіб намагаються позбутися учнів, яким тяжко дається навчання.

Фандрайзінг по-українськи, як правило, стає примітивним способом очищення кишень батьків. Це вступні внески, добровільно-примусова благодійність, обов’язкові подарунки школі від випускного класу тощо.

Флешмоб (з англійської – «блискавична юрба»), який ми проводимо до якоїсь історичної дати виключно для «галочки», показує повну протилежність назви суті того, що відбувається.

Флешмоб-акція має бути миттєвою неочікуваною появою «розумного натовпу» в людному місці, яка викличе ефект раптовості. Зайве доводити, що вони організовуються через соціальні мережі чи інші сучасні засоби комунікації, а не заздалегідь визначаються в плані виховної роботи. У цьому випадку вчителі бавляться у «новій» (для них) формі івентів з надією, що модерне слово «флешмоб» прикриє стару радянську сутність того ж «патріотичного виховання»: збереження вбивчого формалізму, який руйнує саму сутність патріотизму.

Метод портфоліо замість того, щоб бути сучасним способом фіксування, накопичення, оцінки й самооцінки особистих досягнень за певний проміжок часу, стає новою назвою традиційних безглуздих «папочок», які створюються за принципом «щоб було шо показати перевіряльникам». Звісно, у цьому випадку втрачаються всі функції портфоліо (діагностична, змістовна, розвивальна, мотиваційна), і виходить треш з папками, які комплектуються з того, що накопичилось в підсобці.

Я навіть змушений був придумати нове слово: флешмобнуті. А є ще і промоніторені, оресурснені, квестонуті, відхакатонені, напатріочені на тренінгах з патріотичного виховання, заінклюзені і навіть про(біло)воронені.

А потім дивуємось, чому наш очеретяний освітянський літачок не летить, зовні ж він ніби схожий на справжній. Найсумніше, що підсумком будь-якого обговорення наслідків цього педагогічного карго-культу стає висновок: так, наш педагогічний літак з очерету не злетів, тож будемо тепер його робити… з соломи. Дехто з ретроградів починає ностальгувати за ще совковим педагогічним літачком з гілок. Вони не соромлячись видають банальні досягнення нашої дитбудинківської педагогіки, яка ґрунтувалась на придушенні особистості колективом, за вершину світової педагогічної думи.

Ми не тільки залишили жахливі радянські практики, а ще й «збагатили» їх найгіршими західними маразмами. Кілька років поспіль мав змогу номінувати своїх колег на участь у програмі «Відкритий світ». Потім намагався відстежити, якими були наслідки їхнього стажування у США. Запитую завуча однієї з просунутих гімназій: що ти взяла на озброєння з їхньої «практики, яка працює»? Каже: «В американській школі, якщо хтось запізнився, його не пустять на урок. Ганятимуть по кабінетах, щоб більше такого бажання в нього не виникало. Так от, ми тепер теж запровадили таку систему в себе».

Я очманів: чому ви взяли найгірше з того, що є в їхній школі й від чого вони самі намагаються відмовитись? Чому ви не взяли найкраще? Свободу вибору, індивідуальні освітні траєкторії? А пояснити такий феномен просто: забезпечити свободу вибору індивідуальної освітньої траєкторії завуч не може, а добавити маразму в нашу і так маразматичну систему – запросто!
Звісно, не варто бігти слідом за потягом, який заїхав у глухий кут.

Для того, щоб забезпечити ефективні транзити, нам спочатку треба навчитись бачити реальний потенціал змін сучасного суспільства знань. Зрозуміти, що науково-освітній потенціал України також потребує сучасного формату реалізації.  Зараз ми маємо чимало «вікон можливостей», які відкривають доступ до найсучасніших надбань світової педагогічної думки та їхнього трансферу.

Ознакою каргокульту на найвищому рівні вважаю курс на копіювання далеко не найкращих зразків закордонної освіти. Ми запрошуємо найконсервативніших закордонних експертів і вишукуємо «нитиків», які критикують їхні надбання, намагаючись виправдати власну бездіяльність.

Може, нам пороблено?

У наступній частині Віктор Громовий розкаже про майбутнє онлайн-шкіл, мотивацію до навчання та освітню реформу, якою вона повинна бути. Чекайте на продовження  інтерв’ю у понеділок, 27 квітня.

 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ