Художник Василь Люлька: історія унікального стилю

1
3192

Пам’ятаю жінку, яка пильно розглядала моє панно на виставці. Довго дивилася, а потім запитала: «Як вам вдалося у таких кольорах зобразити? Що це за фарби такі чарівні?». «А це не фарби», – відповідаю, – «це листя кукурудзи».

Більшість прихильників образотворчого мистецтва можуть з першого погляду відрізнити картини Клода Моне чи Сальвадора Далі від робіт інших художників. Бо ті мають унікальний стиль. Настільки ж неповторною технікою та естетикою відрізняється і наш 69-річний співвітчизник Василь Люлька. Він виготовляє картини із природніх матеріалів – березової кори, листя лопуха, винограду, кукурудзи, пелюсток троянд.
Пан Василь вдосконалював техніку протягом сорока років, які витратив на постійні  експерименти. Спочатку намагався працювати з мохом, потім переключився на листя. «Зараз, коли ми з дружиною йдемо до лісу, я можу побачити в природі майбутню картину чи інтер
єр.  Вже знаю, яке листя не вигорить та не вицвіте. Для цього знадобилося багато часу», – розповідає.

Природа і слугує головним натхненням для художника. У 17 років він вперше побував у місті Косів Івано-Франківської області, де й відбулася доленосна зустріч з горами. Тоді пан Василь зрозумів, що вже ніколи не  зможе покинути це місце.
Про становлення унікального стилю розповідає сам автор:

Йшов дощ, парували гори й були такого кольору, аж фіолетового. Де я колись бачив гори? Я був звичайною сільською дитиною з с. Піщаного, Білоцерківсього району. Скільки себе пам’ятаю, разом з братом та двома сестрами виконував усю роботу. Батьки з ночі до ночі працювали у колгоспі, діти звикали до праці. Я ж мріяв стати художником.

У четвертому класі малювання нам викладав фізрук. Сільська школа, що тут зробиш? На одному занятті я намалював віночок із ялинкових гілок та з півником посередині. Моїм однокласникам він дуже сподобався. Хтось сказав – «а намалюй і мені». Я притулив листочок до вікна та й став перемальовувати. Потім іншому, і іншому. Аж поки не намалював такого півника половині класу. Вчитель першому поставив п’ятірку, решті став четвірки ставити. А коли моя черга дійшла, то вже трійку отримав. Він же не знав, що це мій малюнок.

Ще один яскравий спогад виник, коли навчався у 6-му класі. Тоді я поїхав до Білої Церкви, де застиг біла Дому культури. Там проходив дитячий конкурс малювання, і деякі роботи були вивішені на вікна. Я стояв і стояв, не міг поворухнутися. Досі ця картина перед очима – завмерлий  сільський хлопець милується живописом. Ще не знає, що пройде небагато часу і він сам стане художником. Серце кров’ю обливається. І я досі пам’ятаю прізвище художника, чиї роботи мене тоді так вразили – Линник. Багато років пройшло, а я з ним так і не познайомився. Брат казав, що той так і жив у Білій Церкві. Але я переїхав.

У тій же Білій Церкві я вперше купив фарбу. «Сиена жженая» зі специфічним їдким запахом. Навіть пензлика не було. Повернувся додому та став чекати, коли рідні підуть спати. Настала глибока ніч – усі позасинали на печі, а я зліз та став малювати. Електрики тоді не було, хату освітлювали за допомогою каганцю. Ось я присів на підлогу, поряд поставив світильник та став малювати. Щось примітивне та дитяче, але тоді думав, що це майже шедевр.

Справжнє потрясіння відбулося, коли у сімнадцять років мене відправили у санаторій до Косова.
Там була майстерня, куди я визвався допомагати. Плакати малювати, лозунги писати. Усе, що було потрібно від радянських художників. Одного разу дівчина, що там працювала, дала мені фарби та й каже – «а намалюй пейзаж». Ну я і зобразив усе, що за вікном знаходилося. Вона подивилася та запитала – не хочеш в училище в Косові поступити? Звісно ж я хотів!
Там я і прийшов до свого стилю. У якості випускної роботи виконав панно із соломи розміром 1,4 на 1,9 метрів. Зобразив чоловіка та жінку на фоні гербу СРСР, бо відзначали 50-річчя Союзу. Це був мій перший досвід у роботі із природніми матеріалами. Потім виготовляв портрети з гречки, маку, проса та жита. Першим ділом Тараса Григоровича зобразив. Чотири портрети Кобзаря зробив, і навіть зараз знаю, де знаходиться кожен з них. У музеях в Україні, Канаді, Німеччині.

Фігура Шевченка супроводжувала мене протягом усього життя. У 1979 році запросили розробити солом’яний портрет поета для музею в Каневі. Це відбувалося у рамках масштабної події на честь ювілею музею. Там я поспілкувався з композитором Олександром Білашем, поетом Дмитром Павличком, співачкою Діаною Петриненко. Ми з ними несли вінки до пам’ятника Кобзарю, а я думав: «Напевно, щось значу у цьому житті».

У тому ж році по роботі розбирав старий будинок у Верховині, і на горищі знайшов старі книжки. Там був унікальний екземпляр «Кобзаря» початку ХХ ст. Виданий у Польщі, а тому без цензури. Я його до музею передав. На тому ж горищі знайшов чудові книги про Степана Бандеру та  Романа Шухевича.

У 1980-ті займався інтер’єрами – облаштовував торгівельні зали, аптеки, ресторани. У мене непогано виходило. Тоді Івано-Франківський край назвали областю з найкращим дизайном торгівельних залів. У 1990-ті доводилося виживати, як і усім. Продавав свої картини на ринку, так і забезпечував кошти на життя.

На 2000-ні прийшлася найбільша продуктивність. Я займався дизайном приміщень – іноді облаштовував пошти та торгівельні зали, а іноді квартири багатих людей. Тоді задався питанням – чому б не побудувати власний бізнес? У 2004 році син Олександр запропонував відкрити готель у Косові. Мені ідея сподобалася, а дружина Надія наголосила «треба максимально якісно зробити, не просто якусь хатинку». Ми погодилися. Тим паче, що для Косова це був унікальний досвід, місцеві навіть слова «готель» не використовували. Так і почалася історія «Садиби у Люльки», яка і зараз активно працює. Але я від цієї справи поступово відійшов – готелем займаються син та онуки.

Пан Василь із дружиною Надією

У 2011-му персональну виставку в Івано-Франківську відзначили обласною премією у сфері мистецтва та архітектури ім. Лукавецького. Мене висували й на державну премію, але отримати не вдалося.

Те, що роблю зараз, називаю четвертим поколінням картин, настільки довгий шлях пройшов. Це приблизно 2 тис. творів різних за розміром та тематикою. Дивуюся, що ніхто до мене не придумав цей стиль. Навіть у нас в Косові стільки талантів. Після моїх картин багато художників намагалися повторити технологію та занадто швидко здавалися. Вони хочуть одразу ж бачити результат, а я цей стиль вирощував роками. І в цьому допомагали рідні.

Усі в моїй родині мають схильність до образотворчого мистецтва. Навіть відповідна освіта є у багатьох – у брата, дружини, двох невісток. Онук один рік провчився та кинув, але «копієчку» художніми здібностями заробити може. Навіть трьохрічна правнучка малює, коли буває у мене. Я усі її картинки зберігаю.

Моя майстерня давно стала помітною туристичною точкою на карті Косова. Люди приходять порозглядати картини, а я їм показую майстер-клас. Це приємно, але творчій спадщині місце не там, а в музеї. Шкода, що ніхто не хоче займатися цим довгим та складним процесом.

Василь Люлька активно працює над персональною виставкою, що планується на осінь. Каже, назви поки немає, але про себе називає її «Україно, моя Україно». Наразі виготовляє гуцульський пейзаж, який складатиметься з самої кукурудзи. Пояснює, що саме у лютому найкраще збирати листя з качанів – воно має найяскравіший колір. Ось новий матеріал і надихнув художника на картину.

Фрагменти України у виконанні пана Люльки можна зустріти майже у будь-якій країні. Йому постійно поступають замовлення з найвіддаленіших куточків планети – Австралії, Ефіопії, Канади, США, Японії.  Але і у нашій державі вони користуються попитом. Нещодавно художник пожертвував 40 картинами на користь допомоги солдатам на сході України.

1 коментар

  1. Я видела эти катины! Рассматривала их долго! Это очень красиво и завораживающе! Здоровья Вам Василий и творчесских идей!

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ