Як не стати педагогічним «папуасом». Частина друга.

0
769

У першій частині інтерв’ю з освітнім експертом Віктором Громовим ми запитували, що не так із сучасними українськими школами. Зараз же зосередилися на майбутньому – якими повинні бути реформи, чи є перспектива у онлайн-шкіл, чи потрібні заняття на вибір. І відповіді виявилися революційними – Віктор стверджує, що ми переможемо тільки у випадку, якщо матимемо зухвалість побудувати «школу, яка не школа».

Віктор ГРОМОВИЙ – український педагог, освітній експерт, публіцист, шеф-редактор порталу «Освітня політика», віце-президент Асоціації директорів відроджених гімназій України.

Мотиваційні стратегії вчителів – що це, навіщо та як їх застосовувати.

Ще Акутагава стверджував: «Робити — не завжди важко. Важко хотіти. Принаймні хотіти те, що варто робити». Тож, особливе значення має рівень вмотивованості учнів та мотиваційний потенціал школи, сім’ї, суспільства.

З метою пошуку ефективної стратегії мотивації учнів треба робити аналіз унікальних мотиваційних профілів та вести психолого-педагогічне дослідження динаміки рівнів мотиваційної спрямованості на навчання. На цій основі вчителі можуть вибудувати ефективні стратегії, а школа — створити продуктивну систему стимулювання учнів до уроків та позаурочної активності. Тобто — необхідної різноманітності нагород та інших форм соціально-морального заохочення.

Бізнес давно займається пошуком ефективних систем мотивації праці, а от школа тільки-тільки підступається до цієї проблематики. Наприклад, у багатьох американських школах є посада differentiation specialist — спеціаліст з диференціації. Ці фахівці покликані допомогти вчителям забезпечити високоякісний освітній процес шляхом планування на основі аналізу сильних сторін учнів, розробки персоніфікованих програм та оцінки стратегій. Вони вивчають стилі навчання школярів, їхні мотиваційні профілі, розробляють ефективні стратегії диференціації, методи диференціації планів уроків тощо.

Онлайн-освіта. Кому вона підходить? Яке у неї майбутнє?

 Дистанційна освіта чудово підходить високомотивованим учням. Для дітей, які мають невисокий рівень мотивації до навчання, вона малоефективна. Утім, для них малоефективні і будь-які інші форми занять. На жаль.

Чи повинні вчителі спонукати дітей до патріотичної позиції? Якщо так, то як саме?

 Справжній патріотизм не може бути гучним і брехливим, він тихесенько народжується з правдивих почуттів, прагнень та фактів.

Пафосно-примітивне, демонстративно-декоративне і нав’язливо-нудне «патріотичне виховання» по-радянськи або грамотно наповнений подіями, символами, героями освітній простір та ефективне ціннісне орієнтування. Що у нас переважить?

Абсолютно правий Далай-лама XIV, коли стверджує, що «нам потрібна освіта, яка у фокусі уваги тримає внутрішні цінності». Тож, головне, щоб була освіта, яка базується на цінностях — values-based education.

У радянські часи використовували поняття «культурно-масовий захід». Виховні заходи проводилися не для дітей, а «для галочки» у звіті. Як правило, проводили їх за готовим сценарієм з використанням усього арсеналу засобів так званої репетиційної педагогіки.

Досі згадую той «цирк», який почався в моїй рідній Новопразькій середній школі після того, як у 7 класі наша класна керівниця віднайшла в журналі «Воспитание школьников» сценарій виховної години на тему «Красная гвоздика – цветок революции». Вона вирішила провести відкритий захід. Два місяці нас мордували репетиціями після уроків, а іноді й замість уроків. Ми виходили з цих репетицій голодні та злі. Тоді я був готовий власними руками задавити революцію червоних гвоздик у Португалії. Мене досі тіпає від слів пісні «Красная гвоздика»: «Красная гвоздика — спутница тревог, красная гвоздика — наш цветок». Тьху!

Тож результат тієї зразково-показової виховної години, яку ми кілька разів демонтрували якимось тіткам з райвно, був прямо протилежний, задекларованій виховній меті. Утім, нашу класну керівницю усі хвалили, а вона нас сварила, що все одно могли б і краще проспівати ту кляту пісню. Дякую, Ларисо Михайлівно, за те, що «сформували» в мені стійкі антикомуністичні переконання та відразу до репетиційної педагогіки.

Ще тоді просунуті педагоги «били в набат»: ми перетворюємо всю «виховну роботу» у серію «холостих пострілів», у нас «кавалькада заходів» на папері та порожнеча в душі.

На жаль, ми продовжили цю радянську традицію виховних заходів та репетиційної педагогіки.

Як показує вітчизняна «практика, яка не працює», будь-який папір зверху лише породжує паперову лавину і має виключно зворотний ефект.

Згадайте, як було зі спробою «здетонувати» патріотичний вибух зверху:

  1. Концепція національно-патріотичного виховання дітей і молоді (Див.: додаток до наказу Міністерства освіти і науки України від 16. 06. 2015 р. № 641)
  2. План заходів щодо реалізації Концепції національно-патріотичного виховання дітей та молоді (Див.: додаток до наказу Міністерства освіти і науки України від 16.06. 2015 р. № 641).
  3. Методичні рекомендації щодо національно-патріотичного виховання у загальноосвітніх навчальних закладах.
  4. Звіти, звіти, звіти.

Тепер на виконання концепції від шкіл вимагають окремий план роботи з національно-патріотичного виховання та окремі звіти. Вчителів запрошують на тренінги з патріотичного виховання, дітей женуть на чергові флешмоби.

Одним словом: фініш! Наші колеги плюються і пишуть звіти.

Звісно, є окремі ентузіасти, які «своє робили й роблять», не зважаючи на концепції та плани заходів, але…

Ваше бачення освітньої реформи. Звідки треба починати?

 На жаль, у нашій освіті є «управління», але немає освітньої політики. Якби ясна візія змін справді існувала та системно втілювалась, ми б не визначали лише короткі горизонти планування.

Головну роль відіграє не той, хто приймає рішення, а той, хто формує порядок денний.

Треба діяти на випередження, якщо хочемо «наздогнати». Треба ставити амбітну мету: до 2030 року збудувати найкращу у світі систему освіти.

Так, у нас немає стільки грошей, щоб зрівнятись за основними параметрами нинішньої незграбної й вкрай застарілої системи шкільної освіти. Але ми можемо створити іншу, модернову освіту, яка буде на порядок дешевшою і на два порядки ефективнішою. У ситуації «або пан, або пропав», нам втрачати нічого. Тому продуктивною має бути тільки орієнтація на здійснення українського освітнього дива.

У книзі «Велике переродження: уроки перемоги капіталізму над комунізмом» Андерс Аслунд та Симеон Дянков визначили основні уроки реформ, серед яких до освіти пряме відношення мають наступні:

— швидкість реформ дуже важлива. Все потрібно робити швидко і паралельно;

— найголовніше на першому етапі — лідерство;

— чим гірша ситуація, тим радикальніші повинні бути реформи. Але тим складніше їх втілювати.

Прорив у майбутнє стане можливим, якщо ми зрозуміємо, що не треба будувати «школу як школу». Так ми ніколи не наздоженемо Європу. Слід відразу ж діяти наввипередки, маючи зухвалість збудувати «школу, яка не школа». Для цього потрібна філософія мрії, націленість на прорив, амбітна мета та сміливе футуристичне бачення.

Уявіть собі заголовки провідних світових медіа: «Україна стала першою у світі країною, яка відмовилась від класно-урочної системи», «Індивідуальні освітні траєкторії замість державних програм», «Україна: школи без уроків і дзвінків», «Українські діти самі планують власну освіту», «Україна запровадила ваучер на професійний розвиток вчителя», «Українські діти тепер мають освітні рахунки в банках», «В Україні відмовились від регламентації терміну навчання (хто за скільки років зможе!) чи тривалості навчальних занять (усе гнучко!)», «Україна демонструє світові ефективність освіти без начальника (замість управлінь освіти, там діють сервісні центри)», «Україна очистилась від псевдонауковців: лише 10% викладачів змогли підтвердити свої наукові ступені», «Українські віртуальні університети вчать професіям, які ще не існують»…

Уявили? Погано уявляється?

Фіни теж погано уявляли 20 років тому, як вони можуть стати законодавцями моди в освіті. А от Льюїс Керролл уявляв реалії «швидкого світу». Тому й вклав у вуста Аліси з Країни Див фразу: «Потрібно бігти з усіх ніг, щоб тільки залишатися на місці, а щоб кудись потрапити, треба бігти хоча б удвічі швидше!».

Ваш погляд на сучасний набір шкільних предметів? Чи необхідно вводити більше занять на вибір?

Чому не приходить кінець мукам Сізіфа в освітній сфері? Бо ми дбаємо лише про те, як зробити працю освітянського Сізіфа ще важчою і ще безглуздішою?!

Не важко здогадатись, який результат безглуздої праці з імітації вивчення 29 предметів у школі? Результат такого навчання для 90% учнів близький нулю. Є число Міллера 7(±2): людина спроможна відстежувати стан не більше 5-9 об’єктів. Цей принцип застосовується, наприклад, в побудові інтерфейсів програм. Якщо кількість елементів (підпунктів меню, кнопок, закладок) понад сім, або у крайньому разі дев’ять, то такі елементи намагаються згрупувати.

29 предметів і традиційна класно-урочна форма навчання лише вбивають мотивацію до навчання. Давно слід індивідуалізувати навчальний процес, зробити обов’язковими максимум чотири предмети, а 70% змісту власної освіти дозволити обирати учням.

Яке місце батьківських спілок в ідеальній моделі освітнього процесу?

Батьківський рух може стати силою змін, але лише у випадку, якщо він не збиватиметься на манівці. Упродовж останніх років ми стали свідками того, як бюрократія вміло перенаправляла агресію батьків у бік школи: «Ми білі та пухнасті, а от «поборами» займаються кляті директори та слухняні вчительки». На жаль, це спрацювало. Тож, зараз, замість мутної агресивної хвилі, треба розганяти «теплу хвилю». Інакше нікому буде працювати в школі.

Для мене взірцем толерантності та конструктиву є ГО «Батьківська спілка» та група з такою ж назвою у ФБ, яку очолює Андрій Близнюк.

Сумно, що вкрай важко у нас об’єднати людей навколо конструктиву. І дуже легко згуртувати навколо заклику «ату їх». Ми бачили, як технологічно перемкнути увагу суспільства на тему «побори у школі» — приймання до першого класу, цькування нетипових, «комерційні» програми тощо.

Ламайте списи, дурники, а «нам своє робить». Завтра вам набридне це обговорювати, ми вкинемо для «пережовування» ще якусь «гарячу тему» (хабарники директори, педофіли-вчителі тощо).

«Основним елементом управління суспільством є відволікання уваги людей від важливих проблем і рішень, прийнятих політичними та економічними панівними колами, за допомогою постійного насичення інформаційного простору малозначущими повідомленнями. Постійно відвертати увагу громадян від справжніх соціальних проблем, перемикаючи їх на теми, що не мають реального значення». Автор цієї цитати — Ноам Хомський, американський професор мовознавства в Массачусетському технологічному інституті, лінгвіст, філософ, громадський діяч. Він пояснює, чому у нас не відбувається реальної дебюрократизації, не зменшуються паперопотоки й триває лише удаване полювання на «бюрократизавра», адже «власть имущим» треба «домагатися того, щоб громадяни постійно були чимось зайняті й у них не залишалося часу на роздуми».

Уявіть собі, який жах почнеться в освіті, якщо у батьків, вчителів та викладачів з’явиться час думати!?

Про що говорить той факт, що вступ до ВНЗ одразу ж після закінчення школи став нормою, і що молодий українець без вищої освіти вже майже рідкість?

Про те, що ми беремо до університетів усіх підряд. Як наслідок, переважна більшість тих, хто просто протирає штани, демотивує й тих, хто справді хоче вчитись. У нас часто викладачу заборонено працювати добре, а того зі студентів, хто хоче вчитись, вважають найбільшим ворогом Системи.

Звісно, вступ випускників до ВНЗ лише опосередковано віддзеркалює ефективність педагогічної системи школи й в умовах, коли близько 80% від їхнього загального контингенту стає студентами, цей показник нівелюється.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ