Сучасний герой очима Василя Шкляра

0
1280

Що перше спадає вам на думку при згадуванні Василя Шкляра? Книги-бестселери, політична діяльність, видавнича кар’єра, патріотизм? Він пройшов довгий шлях, який неможливо охопити навіть в об’ємному романі, не те що в одному інтерв’ю. Тому ми навіть не намагалися окреслити публічну діяльність письменника. Ми поспілкувалися з ним як з особистістю. Бо насамперед Василь Шкляр – це духовно красива людина. За що ми його і любимо.

Космополітизм чи патріотизм? 

Мені не цікаве будь-яке одноманіття. Мені не цікава уніфікація людей, націй, рас. Більше того, така уніфікація є злочинною, якщо вона стимулюється свідомо. Тому дуже дивно, що сучасна цивілізація в цьому сенсі значно прихильніша до світу тварин, ніж до людини. З «громадянином світу» мені немає про що розмовляти. Він нудний, бо не має власного простору. Націоналізм – це природне прагнення бути самим собою. Це самобутність людини і нації. На жаль, за довгі роки московсько-більшовицької окупації та постколоніального животіння нашим людям нав’язали негативне сприйняття самого слова «націоналізм». Обиватель його сприймає як синонім екстремізму, людиноненависництва, фашизму тощо. Цей негатив успішно підігрівають російські неонацисти, які вільно почуваються в українській владі, а на центральних інформаційних каналах вони взагалі посіли панівне становище. Збираються на пропагандистські ток-шоу цілими кублами, запрошують для статистики півтора-два хохли, розмовляють російською і тут-таки скаржаться, як в Україні утискають російську мову. З телеекрану вони відверто паплюжать наші національні святині, глумляться над пам’яттю героїв Небесної сотні і водночас звеличують катів української нації, вони кажуть, що наша мова невигідна для драматичного кіно і все це називають свободою слова. Запінившись, вони верещать, що не можуть бути героями Бандера, Шухевич, Коновалець, але попросіть їх назвати бодай одного прийнятного для них героя, котрий у ХХ сторіччі віддав життя за незалежність України, вони не назвуть жодного. Бо ця незалежність ніколи не була для них цінністю. То який може бути мій вибір?

Ідеальний герой в умовах сучасної України – який він?

Це людина з адекватним почуттям людської, а отже, і національної гідності. Це особистість, якій огидний російський провінціалізм в Україні – мовний, культурний, ментальний. Москва завжди дивилася на Україну як на свою колоніальну провінцію і впродовж сторіч їй вдалося нав’язати це відчуття «малоросам». Багато хто досі перебуває в цьому силовому полі провінційної меншовартості. Сучасний український герой – це аристократ духу, який бридиться будь-якими виявами рабської покори.  Бо він знає свою історію, знає, хто він і чого хоче. Так, йому притаманні людські слабкості, але не бракує почуття гумору, щоб зробити їх симпатичними. Сучасний український герой ніколи не величає себе патріотом, бо це для нього звичайна норма, як, скажімо, температура тіла 36, 6 за Цельсієм. Він завжди перебуває в меншості, але знає і те, що з цією меншістю він переможе. Він несе в собі психологію переможця. Йому «не однаково». Байдужість він зневажає.

«Чорний Ворон» — книга усього вашого життя

Так я собі казав ще до того, коли тільки-но розпочинав роботу над романом. Я знав, що він матиме багатьох прихильників і матиме запеклих опонентів. Книжка докорінно змінювала погляд на нашу відносно недавню історію, на той період української визвольної боротьби, який ще донедавна навіть більшість наших істориків називали громадянською війною. Я вже не кажу про нефахівців. Тому, опираючись на багату документальну базу архівних джерел, я мусив бути добрим і переконливим оповідачем. Після виходу роману деякі «тонкі» критики закидали мені в недостатньому психологізмі, мовляв, оповідь поділена на чорне і біле. Але насправді роман виявився гіперпсихологічним, бо він змінював – рідкісний випадок! – психологію не персонажів, а читача. Змінював людей. Після його прочитання вони йшли на майдан, ішли на війну, зросійщені поверталися до рідної мови, соціалісти ставали націоналістами. Таких прикладів багато, і сподіваюся, ще з’явиться критик, котрий дослідить і пояснить цей феномен. Роман вийшов десять років тому, але й нині його рекордний наклад постійно додруковується і зростає. «Чорний Ворон» («Залишенець») був і залишиться моєю візитною карткою.

В інтервю Яніни Соколової Ви сказали: «Я 99% своїх сил поклав на те, щоб лишитись українцем у цьому зросійщеному Києві». Що означає залишитися українцем, окрім мовного аспекту

Без мовного аспекту тут не обійдемося, бо саме мова є головним маркером приналежності до нації. Ми ж, коли опиняємося біля гурту іноземних туристів десь на вулиці чи в музеї, розпізнаємо їх – німців, англійців, французів чи кого там іще – насамперед за їхньою мовою. А коли ти всі свідомі літа жив у столиці України і весь час чув довкола себе переважно чужу мову, то це, природно, створювало неабиякий дискомфорт. Так, є люди, яким це байдуже, «какаяразніца», але якщо тобі не байдужа доля роду і народу, ти не можеш від цього абстрагуватися. Навіть мимоволі зациклюєшся на цій мовній шизофренії. Твоє вухо філолога чутливе до фонетичних та інших особливостей мовлення і ти бачиш і чуєш, як хохол пристосовується до сірої маси, ґвалтуючи свого неповороткого язика і щелепи. Адже його артикуляційна база від народження, генетично пристосована до рідної мови, а тут мусиш робити над нею ортопедичне насильство. А твоє вухо у цьому натовпі постійно напружене. Ось ти почув, нарешті, свою мову, і серце твоє усміхнулося. А далі? Якось у далекі 70-роки мій товариш розповів, що почув на Хрещатику, як два полковники в папахах розмовляли між собою українською. Він півдня ходив слідом за ними, прислухався, чи йому не почулося. А в сфері обслуговування? Ти постійно ставав учасником цієї двомовної шизофренії, на тебе дивилися скоса, а потім ще й запитували з певною поблажкою і співчуттям у голосі: «Ви со Львова?» Якщо ти не переходив на російську з начальством, ти практично не міг зробити пристойної кар’єри. Ну, в журналістиці, видавничій царині ще міг мати повагу, але на вищу керівну посаду – ­ зась! І ось так на кожному кроці озирайся – чи піти тобі 22 травня до пам’ятника Шевченка, чи втриматися, щоб не вигнали з університету. І таких прикладів безліч, ти біла ворона, ти не такий, як усі, ти не пристав до отари і тому ти ізгой, відщепенець. А висловлюватимеш свої протести публічно – посадять у тюрму. Сьогодні ці загрози значно менші. Щоб залишитися українцем, треба просто бути самим собою. Я завжди кажу, що бути собою – це найвище щастя. Не треба нікому підтанцьовувати. Не треба власне приниження підносити в ранг культури. Мовляв, я культурна, освічена людина і розмовляю тією мовою, якою до мене звертаються. Це не для нас. Проста арифметика доводить, що за такого догідництва українська мова ніколи не посяде свого гідного місця.  Ви ж, мабуть, теж стикалися з таким явищем, коли серед кількох українців опиняється один «рускоговорящій» і всі хором переходять з ним на російську, хоч він добре розуміє по-нашому. Оце вам і є приклад принизливого підтанцьовування. Українцям бракує національного гонору.

Ви часто отримуєте листи від хлопців зі сходу. Розкажіть історію від читача звідти, яка Вас вразила.

Таких листів, а особливо телефонних дзвінків багато. Останнім часом переважно про обстріли після «відведення». Хлопці з великою довірою ставляться до письменників і часто наївно перебільшують наш авторитет і вагу перед владою, просять посприяти у їхніх стратегічних намірах. Наприклад, командир Росомаха постійно веде зі мною переговори про необхідність створення елітного козацького формування, яке стане на кордоні з Росією. Поговоріть, каже, з президентом, переконайте. Та я, кажу, не знайомий із президентом, я його не знаю. Нічого, каже Росомаха, зате він вас знає, цього достатньо. Інший боєць, простіший, дзвонить, запитує: «Чуєте, як тут бахкає?» – «Чую», – кажу. «Дозвольте, – каже він, – відповісти. Бо нам тут не дозволяють». А ось надзвичайно цікавий лист із самого Донецька. Про роман «Троща». Правопис зберігаю, лише скорочую похвали на адресу автора. «Василь Миколайович… я буду перечитувати ваш роман ще декілька разів. Ви надали можливість поринути у страшні часи для України, це бентежить серце, насамперед тому, що зараз коло моєї хати вже майже п’ять років бігають шміраки (тобто покидьки, так у моєму романі «Троща» місцеві люди називають гебістів, червонопогонників, які тероризують мирне населення – В.Ш.) Я був на ямє три рази. Після побиття дванадцять годин не міг звільнити малу потребу. З пакетом на головє я розповідав їм, як люблю новороссию, біля моєї довбешки то зліва, то справа клацав ПМ. Піт стікав мені в очі і тепер я агент МГБ ДНР (там навіть каральні спецслужби назвали, як колись в СРСР – Міністєрство госбєзопасності – В. Ш.). В мене є псевдо та зобов’язання мовчати, обіцяли п’ятнадцять років за розголошення. Звичайно, це все умовно, та хай тепер знайдуть мене. Минуло стільки років, але ця чума не згасає і пре на нашу землю.  В місті Донецьк 70% людей замінилися на кацапів! Я вже нічого не можу змінити. Вибачте за довге смс… Слава Україні!» І ось, відколи надійшов лист, я часто думаю: а що ж він зробив, цей світлий чоловік, що вони його більше не знайдуть? І чи справді не знайдуть? Де він тепер?

Ваші топ-3 методи духовного збагачення. Як бути внутрішньо красивою людиною?

Я не говоритиму про літературу, музику, театр, кіно чи взагалі про мистецтво, бо це всім зрозуміло. А що ж іще? Більше мовчати, ніж говорити. Іншими словами, уміти слухати. Радіти чужим успіхам, тоді вони стануть додатковим поштовхом до ваших особистих перемог. Навчитися з того каміння, яке у вас кидають, підвищувати власний п’єдестал.

Ви розповідали, що якби не література, то займалися б фільмами. Ви бачите себе актором чи режисером? Кого б хотіли зіграти, яке кіно зняти?

Мав таку несміливу думку після школи – вступити в театральний інститут Карпенка-Карого і стати актором. Я в шкільні роки грав у багатьох виставах на аматорській сцені. Навіть виконував сольні пісні. Але вступати до театрального мене розрадили, сказали, що там неймовірний конкурс, пройти його нереально. Я вже школярем друкував свої вірші в обласній газеті «Молодь Черкащини», тому мені порадили йти на філологічний до університету Тараса Шевченка. Я так і зробив. Важко сказати, як склалася б доля, якби я вступив до театрального. Очевидно, на той час Інститут Карпенка-Карого був прогресивним закладом. Згодом я з великим подивом дізнався, що туди приймали на режисерський факультет хлопців, котрих вигнали за націоналізм з філологічного факультету столичного університету. Так було з поетом Михайлом Саченком, Петром Марусиком, Віктором Кордуном…  Ну, а я зайнявся літературою. Зрештою письменник – це теж свого роду актор. Він перевтілюється в образи, причому в усі персонажі одного твору. Якби я мав режисерський фах, то зняв би всі свої романи. А кого зіграв би? На жаль, я розминувся з віком моїх героїв.

Кадр із фільму «Чорний ворон» за однойменним романом Василя Шкляра, реж. Тарас Ткаченко, 2019 рік.

Яких несправедливо забутих або непомічених українських письменників Ви радили б почитати?

Назву двох, прозаїка і поета, котрих об’єднує єдиний час і чин. Це Леонід Мосендз і Юрій Дараган. Обидва вони були вояками, ба більше – старшинами Армії УНР, лицарями Української революції 1917 – 1921 років. Звісно, через те довго замовчувалися, та й нині їм не віддано належної шани. Їхні біографії також дуже схожі. Після поразки наших визвольних змагань обоє емігрували, певний час жили в Празі, відтак у чеському містечку Подєбради, де діяла Українська господарська академія. Там здобули освіту чимало вояків Армії УНР. Я двічі відвідував Подєбради. Там, очевидно ж, і перетиналися стежки двох цих митців. Аж 2011 року в незалежній Україні побачила світ книжка новел Леоніда Мосендза «Людина покірна. Homo lenis». Вийшла вона всього-на-всього півторатисячним накладом за кошт патріотичних організацій без жодної підтримки держави. А це ж книжка про те, чого українці майже не знають. Про учасників Національної революції. Про їхню боротьбу, прагнення, помисли, побут. І справа не лише в пізнавальному значенні. Леонід Мосендз – блискучий стиліст, це один з найкращих українських новелістів. Ще десь позаторік вийшов у «Либіді» його роман «Останній пророк», та, на жаль, він не став об’єктом тієї читацької уваги, на яку заслуговує. Юрій Дараган взагалі унікальна постать, чиє народження як українського поета важко уявити, воно не кладеться традиційних тлумачень. Ось дивіться, ця молода людина до 23 років взагалі не знала і майже не чула української мови, а за решту відведених Юрію 8 років він стає одним з найкращих поетів «празької школи», її камертоном. Народився Дараган 1894-го в Україні, в тодішньому Єлисаветграді, в родині українця і грузинки, але ж мати вивезла його в Грузію ще немовлям. В Україну Юрій Дараган, на той час поранений російський офіцер, повертається аж 1917 року, щоб боротися за незалежність землі, яка його народила. Що це – голос крові чи Бога? Він ще зовсім не знає мови і навіть у таборі для інтернованих Євген Маланюк розмовляє з ним російською. І раптом вибух! Юрій Дараган починає писати вірші українською. Та ще й які вірші! І за свого короткого життя, за рік до смерті 1926-го, встигає видати збірку поезій з промовистою назвою «Сагайдак». Лише 2003 року в Україні виходить його книжка «Срібні струни» в тодішньому Кіровограді, нині Кропивницькому, а колись Єлисаветграді, з якого мама-грузинка вивезла Юрія Дарагана на чужину ще безмовним янголям. Думаю, що життєписи двох названих мною митців розширюють відповідь і на ваше запитання про «внутрішню красу людини». Звичайно, дещо із доробку Леоніда Мосендза та Юрія Дарагана тепер можна нашкребти в Інтернеті, але свій борг перед ними незалежна Україна мусить повернути гідними виданнями їхніх творів, які з’являться не лише на полицях книгарень, але й поповнять убогі бібліотечні фонди. Сьогодні, коли наші воїни знов відстоюють честь української зброї, слово лицарів Армії УНР важить не менше за набої.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ