Ідеолог проекту «Місто професій»: Зміни в освіті мають бути вірусними

0
1621
Ідеолог проекту "Місто професій" Тетяна Люлька

Трохи більше 38% українців із вищою освітою працюють не за спеціальністю. Навіть серед тих, хто має науковий ступінь, за спеціальністю працює лише половина. І менше половини людей (44,6%) впевнені в тому, що освіта, яку вони отримали, дійсно є корисною. Про такі невтішні показники йдеться в cоцдослідженні компанії Active Group.

Разом з тим, як виявляється, не так багато людей розуміють, що аби такого не відбувалося, освіта має відповідати потребам економіки. Так, за даними дослідження Фонду «Демократичні ініціативи», лише 33% українців називають серед обов’язкових умов покращення освіти та наближення її до потреб майбутньої професії.

Але які зміни і на якому рівні мають відбутися в українській освіті, щоб витрачені на неї гроші дійсно пішли на розвиток галузі, до якої належатиме навчений у виші спеціаліст? Що з приводу якості освіти думають роботодавці, які беруть до себе працювати випускників вишів? Як взагалі вони комунікують із молодими людьми, які згодом прийдуть до них влаштовуватися на роботу?

Міжнародний проект «Місто професій», який проводить журнал Community, є одним з майданчиків, на якому компанії можуть поспілкуватися із дітьми та їх батьками, дати уявлення про вибір професій, які існують у світі, а також дати зрозуміти, до чого їм слід прагнути, аби реалізувати себе у професії. Тому у 2018 році в межах проекту в 25 містах України пройде цикл дискусійних панелей «Сучасна освіта та професії майбутнього». Ми поговорили із засновником Community та ідеологом «Міста професій» Тетяною Люлькою про те, наскільки сьогодні глибоким є цей діалог, і чого очікують українські роботодавці від української ж освіти.

— Як Ви прийшли до того, що треба вивчати питання освіти?

— Наш проект «Місто професій» — це один з небагатьох майданчиків, де роботодавці регулярно можуть бачити своїх майбутніх робітників, адже основними учасниками цього проекту є діти різного віку від зовсім маленьких до тих, що вже закінчують школу. Саме там роботодавці можуть не тільки розповісти дітям про те, що вони роблять, але й дати їм спробувати самотужки зробити щось. Тобто доторкнутися до якоїсь справи і відчути, як це бути лікарем, банкіром, журналістом, ветеринаром тощо.

Діти захоплюються якоюсь справою, і, коли вони хочуть займатися нею глибше, обрати її за професію, то неминуче стикаються з тим, що наша освіта, на жаль, не може підтримувати в них той інтерес, який колись виник. Через застарілі методи навчання та програми, які жодним чином не пов’язані з реальністю, вони тільки відбивають у дитини бажання щось робити далі.

Основна мета «Міста професій» – сформувати в Україні націю свідомого вибору, тобто людей, які б могли самі жити своє життя. Але якщо не зміниться наша система освіти, то діти і молодь ніколи так і не навчаться робити свій вибір свідомо. І те, що ми робимо в «Місті професій» також буде марно. Бо коли дитина на хвилі вражень і емоцій стикається з сірою та тяжкою буденністю спочатку школи, а потім вишу, в неї може зникнути будь-яке бажання щось робити, а тим більше вибирати. Тому, я вважаю, ми маємо активно брати участь у реформуванні освіти.

— На які саме зміни в реформуванні освіти Ви сподіваєтеся?

— Сьогодні в Україні є купа освітніх ініціатив, але всі вони не вирішують основну проблему – сучасна освіта не відповідає на запити роботодавця. Діти навчаються у школах 11 років, а після випуску вони не знають, ким хочуть бути, бо не розуміють, чим конкретно займаються у тій чи іншій професії. Наприклад, батьки кажуть тобі, що професія юриста – це престижно. Але ніхто не каже, чим саме займається ця людина. «Місто професій» дає дитині можливість дізнатися більше про професії, які існують у світі, та зробити свідомий вибір у майбутньому.

Але згодом ми виявили ще одну проблему – вища освіта також не відповідає реаліям тієї чи іншої професії. Студентів нашпиговують теорією і не вчать використовувати свої знання на практиці. А роботодавці просто не хочуть брати до себе на роботу тих людей, які банально не вміють працювати в головній програмі чи не знають, що робити зі станком. Ми зрозуміли, що після такої освіти діти у кращому випадку підуть працювати не за спеціальністю, а в гіршому в них зруйнується життя.

— На що, на Вашу думку, повинна орієнтуватися освіта?

— Потрібно, щоб наша освіта орієнтувалася на запити економіки, прогресу роботодавців. Щоб вона не просто продукувала роботів, які чітко виконуватимуть свої функції на підприємстві, а готувала спеціалістів, які будуть розвивати науку і вирішувати нагальні суспільні проблеми. Освіта повинна давати простір для креативних та творчих людей, підштовхувати їх до нових розробок та досягнень. А цього без практичних занять бути не може.

Зараз освіта дає лише теоретичні знання. Але для того, аби вся наша освітня система була ефективною і на виході ми отримували фахівців, потрібно навчити людей застосовувати цю теорію на практиці та зробити так, аби людина з цією практикою розвивала науку.

При тому цей принцип має бути однаковий і у школах, і у вищих навчальних закладах. Так, спочатку школа повинна дати певний базис знань, на основі якого діти вже зможуть визначитися із майбутньою професією. У початкових класах це мають бути навички комунікації, пошуку інформації й т.д. У середній школі діти мають отримати певну основу, аби потім розуміти, чим вони хочуть займатися у житті. А університет повинен підхопити цю дитячу жагу до знань і не знищити її, а перетворити у джерело ідей та рішень для сучасних проблем. Тобто все, що дитина вчить у школі та університеті, повинно мати якесь застосування.

— Із чого потрібно розпочинати зміни?

— Єдиний вихід, який я вбачаю, і те, чого я не побачила в програмі реформування освіти – це те, що зміни повинні починатися з вишів і вони повинні бути вірусними. Якщо взяти українські університети, то 90% професорів абсолютно відірвані від практики. Це ми можемо помітити у відгуках партнерів «Міста професій». Коли роботодавці шукають собі нових співробітників серед новоспечених фахівців, то очікують знайти компетентну людину. Але після випуску молодь навіть не розуміє, чим саме вона займатиметься на роботі. А у самих компаній немає часу і можливості навчати цих студентів практики.

Перше, що потрібно зробити – це переписати програму викладання для педагогів. Сьогодні майбутніх вчителів навчають по теорії, яка була написана ще 50 років тому, по книжках Макаренка, Сухомлинського. Я не кажу, що вони погані, але якщо враховувати специфіку сучасних дітей, то ці книги їм не підходять, потрібно шукати новітні методи. Потрібно випустити обмежену кількість вчителів, які викладатимуть вже зовсім по-іншому, по-новому. Спершу вони отримають якісну освіту, а потім вже заряджатимуть дітей у школах. І саме за ними буде майбутнє.

Зараз 90% тих, хто працює в освіті, не готові змінювати свій підхід до викладання, я це бачу під час своїх лекцій. Але якщо їх мотивувати фінансово і дати більше свободи, я впевнена, багато хто з радістю змінить свій звичайний «програмний» підхід і зробить уроки для дитини більш цікавими.

— Сьогодні молодь вважає, що професія вчителя – це не престижно. Як змінити ситуацію?

— Я не знаю жодного депутата Верховної Ради, чия б дитина вчилася на педагога. Але за останніх п’ять років я зустріла десяток молодих людей 17-18 років, які бачать себе лише вчителями і ніким іншим. Який мотив? Їм це подобається.

Треба розуміти, що педагогічна освіта – вона дуже сильна. Коли уважно подивитися на політиків, помічників депутатів, керівників компаній, то серед них багато вчителів. І якщо говорити про вектор розвитку нашої держави, то я б спершу реформувала програму педагогічної освіти, а потім провела широкомасштабну рекламну кампанію цієї професії.

А для того, аби визначити, змінився вчитель і його підхід чи ні, ми можемо застосувати систему, про яку мені розповідала одна знайома. Її донька навчається у латвійському університеті, де студенти самі обирають, до якого викладача вони хочуть ходити. Якщо в цього вчителя набирається певна кількість слухачів – він працює, не набирається – його звільняють. Якщо студенти не хочуть до нього ходити на заняття, значить він нецікаво викладає. В принципі, у нас так вибирають вчителів початкових класів. Тож якби діти мали можливість самі обирати собі вчителів на кожен предмет, це стало б гарним показником його роботи.

— Чи не забагато свободи дається дітям?

— Ні, навпаки. На своїх лекціях я рекомендую подивитися фільм «Школа Саммерхілл». В цій школі дітям дозволяють не ходити на уроки, якщо вони цього не хочуть. Як це пояснити? Якщо дитину нічого не змушувати, то вона сама почне проявляти ініціативу. Від нудьги дитина шукатиме, чим зайнятися, і так виникне зацікавленість.

Я сама так роблю зі своїми дітьми. Коли ти їх змушуєш вчитися, то до кінця першого класу дитина вже не хоче ходити до школи. Рідко коли ентузіазм зберігається хоча б до третього класу. Тому потрібно постійно підігрівати інтерес дитини до навчання. Наприклад, за такою схемою працюють серіали: наприкінці завжди залишається інтрига і ти хочеш чимшвидше дізнатися, що ж буде далі. Таку ж систему можна зробити в школі, аби дитина чекала наступного уроку, хотіла дізнатися, що ж далі. Якщо вчителі керуватимуться таким принципом, то діти стануть більш мотивованими, будуть шукати відповіді на свої питання і збагачуватися інтелектуально.

— Які основні навички необхідно набути дитині протягом навчання у школі?

— Перш за все, це комунікативні навички, вміння встановлювати контакт зі співрозмовником. У школі обов’язково мають вивчати психологію, адже діти не розуміють багатьох речей, поки ти їм не поясниш це на практиці чи прикладі. Приміром, звична нам фраза «А якщо всі стрибатимуть, ти також будеш?» Діти не розуміють, що таке психологія натовпу і, відповідно, не розуміють, що хочуть від них батьки, а батьки не розуміють, що потрібно дітям. Саме тому дуже часто у сім’ях відбуваються конфлікти батьків та дітей. Тому що немає комунікації. Чи потрібно викладати психологію першокласникам? Так, просто в правильній формі.

По-друге, вміння працювати з інформацією. Забирати у дітей комп’ютери – це маячня. Їх треба навчити не просто грати в комп’ютерні ігри, а перетворювати це в додаткову навичку чи джерело інформації. Я думаю, що в майбутньому онлайн-освіта інтегрується на 60% в загальну систему освіти. Але сьогодні кожна третя дитина живе у сільській місцевості і випадає із онлайн-освіти. Так, у них вдома можуть бути комп’ютери, але вони не розуміють, як їх використовувати з користю. Тому вміння працювати з інформацією – це не просто її шукати, а знати, що з нею далі робити.

І по-третє, набір певний компетенцій, наприклад, вміння працювати в команді і брати на себе відповідальність. Уже через 20 років у світі будуть затребувані не професії, а певні набори якостей: швидко вчуся, готовий інтегруватися в будь-які процеси, стресостійкість і т.д. Сюди також відносяться практичні навички, які дитині знадобляться на майбутній роботі.

— Як тоді відповідно має змінитися система оцінювання для дітей?

— Наша система оцінок – це нісенітниця. Сьогодні немає різниці між людьми, які закінчили школу із  золотою медаллю і без. Одні вчать все, а інші – лише те, що їм цікаво, і не зациклюються на оцінках. Знання чи наявність золотої медалі не гарантують, що людина може якось себе реалізувати. Тому показник має бути не по результатам закінчення школи, а по тому, наскільки людина визначилася зі своїм майбутнім, наскільки вона корисна для суспільства та як вона реалізувала себе.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ