Богдан Логвиненко: Майдан та катастрофи — не головне, чим хочеться ділитися зі світом

0
219
Богдан Логвиненко - співзасновник проекту Ukraїner

Етнографічний проект Ukraїner сміливо можна назвати українським National Geographic. Проте це зовсім не клон всесвітньо відомого американського освітнього телеканалу. Можна сказати, що наразі Ukraїner виконує роль противаги політико-економічним медіа, що висвітлюють здебільшого проблеми країни. У цьому етнографічному проекті Україна і українці постають у новому, часом зовсім неочікуваному вигляді.

— З якою метою Ви засновували проект Ukraїner?

— Я не вважаю себе засновником, оскільки ідея проекту колективна. Вона десь літала у повітрі, а я був одним із тих, хто її вхопив і почав розкручувати. Більшість людей, що створювали Ukraїner, — волонтери. І я також є частиною команди. Іноді виконую таку роботу, на яку ми вже рік не можемо знайти волонтерів.

Ми створили цей проект тому, що його просто не існувало, а час прийшов. Хоча з іншого боку — і пішов також. Ми втратили безліч часу і років, впродовж яких поступово втрачали свою автентичність, так і не зрозумівши її цінності. Проект працює для того, щоб ми могли побачити цю цінність і створити медіа-підґрунтя для розвитку.

— Але ж будь-який проект має кимось керуватися, хтось має спочатку вигадати фінансову модель, а потім втілювати її…

— Я нічого не скажу про нашу фінансову модель, оскільки проект втілюється у співпраці із нашими комерційними партнерами: Райффайзен Банк Аваль, ОККО, Ленд Ровер Україна, КийАвіа, Моршинська, Фест. Наш успіх — також і їх успіх, тому ми віддячуємо партнерам щирими згадками у проекті замість відвертої і брутальної реклами. Це наша відмінність від багатьох інших медіа.

Ми не приховуємо імена наших партнерів і не даємо приховану рекламу. Ми не пропонуємо нашому читачу чи глядачу рекламу взагалі, а розповідаємо про партнерів, кожний з яких, безперечно, також найкрутіший у своїй галузі. Майже постійно ми залучаємо когось нового до співпраці, але завжди коливаємося на 50% фінансування нашого ідеального бюджету, бо збільшується кількість техніки, членів команди, ми вигадуємо нові й нові формати тощо.

Наприклад, нещодавно ми робили ролик до Дня незалежності, знімали його три місяці, і все це взагалі без жодної підтримки. Виходить так, що це просто величезна сила волонтерів.

— Про що саме Ви хотіли розповісти в межах Ukraїner?

— Є юридичні правові ознаки держави: кордон, населення, закони, валюта і т. ін. Але є ї певні неписані ознаки держави. Це в тому числі виключні знання про свою країну. І це відчувається, коли їздиш по країні, спілкуєшся з людьми по селах. Буває, вони не знають, що відбувається в сусідньому селі. Вони не знають, бо це ніким не розказано, не показано. Будь-яка традиційна освіта часто дає знання про абсолютно відірвані від реальності речі, про ілюзорний уявний світ. А на мою думку, формувати програму освіти на якомусь етапі частково мають саме локальні і територіальні громади. У селі, де займаються гончарством, ліпити глечики мають вчити ще зі школи. У селі, де всі батьки виїхали на заробітки, з дітьми мають значно більше працювати психологи. У селі, де варять сир, в школі мають вчити вирощувати корів і варити сир. Це має бути просто розжовано, щоб людина навіть з невеличкого села просто зацікавилась цим. Але ми не можемо впливати на розвиток освіти, науки, тому вирішили робити це через медіа. Ми хочемо розповісти, яка Україна і відкрити її для себе. До речі, на початку цього навчального року нам почали писати вчителі з проханням дати відео для показів у школах.

А ще – це і я, і безліч моїх колег. Ми багато подорожували по світу. Поза межами України зазвичай питають: ти звідки? І це питання завжди стоїть наріжним каменем. З України. Ага, а що я знаю про Україну? Нічого. Я міг би насправді розказати, але що? Мені треба показати хоча б коротеньке відео, треба просто зацікавити, показати якусь коротеньку історію. Що я можу показати? Нічого не можу. Тобто було кілька репортажів National geographic про Україну, якісь поодинокі згадки про Україну за виключенням катастроф, Майдану. Майдан, катастрофи – це не те, чим хотілося б ділитися, правда? Бо це наші внутрішні проблеми, це геть не наші здобутки. Тому хотілося показати, чим Україна є. І ми створюємо цей продукт. Зазвичай, цим продуктом в розвинених країнах, де менший рівень корупції, займається Міністерство туризму або МЗС.

— Ви вже достатньо давно знімаєте. І що? Ніякого відгуку від наших державних структур щодо підтримки вашого проекту ви не отримали?

— Цей відгук з похибкою близький до нуля.

— А Ви зверталися до них?

— Так. Перед стартом проекту ми мали зустрічі в різних міністерствах, розповідали, що плануємо це запустити, а нам казали: «Держитесь! Хорошего настроения». Але це було ще на початку. Зараз у нас немає часу ходити і оббивати пороги міністерства, але мені здається, що коли наші відео репостять прем’єр-міністр, міністр агрополітики, то вони точно це бачать. І нам не треба ходити і робити презентації. Зараз ми абсолютно готові до будь-якої спроби співпрацювати на рівні з іншими нашими партнерами – без впливу на контент.

Про маршрути для експедицій

— В яких містах, регіонах Ви вже були?

— Позаду вже сім регіонів: Закарпаття, Приазов’я, Полтавщина, Полісся, Бессарабія, Сіверщина і Поділля. У вересні у нас буде експедиція на Буковину та в Карпати. А потім ще взимку, але це вже зовсім інша історія.

Карпати не історичний регіон по суті, а здебільшого географічний, але ми об’єднуємо Бойківщину, Лемківщину, Гуцульщину в одну експедицію. Бо це вже дуже дрібний поділ, занадто дрібний для експедиції. Тому у нас будуть Карпати і Буковина.

— Чому Ви вибираєте маршрут хаотично, розкиданий по всій країні?

— Нам цікаві контрасти. Ми все одно після кожної експедиції повертаємось в Київ. Це пов’язано і з технічними моментами, з тим, що потрібно просто відпочивати. Ми робимо перерви між експедиціями, а потім їдемо в наступну. Тому нам немає сенсу кататися поспіль. І власне, для більшого розуміння країни потрібно весь час їздити в різні регіони. Люди, які роками їздили до Криму на відпочинок, зараз почали їздити на Одещину і відкрили для себе, що Україна інша, не така, яку бачили роками, лише Крим і Київ. Ми намагаємося побачити всі можливі контрасти, тому нас так і кидає.

Про мандрівки

— Розкажіть про Ваш робочий день в експедиції. Де Ви живете, як харчуєтесь, хто допомагає, скільки Вас туди їде?

— Нас зазвичай їде п’ятеро: фотограф, оператор, координатори. Останнім часом все частіше їздить координатор, бо нас все більше треба координувати, бо все більше всього відбувається, ми все більше намагаємося знімати, все більше використовуємо техніки. Ми все більше розуміємо, що ми робимо.

Я не можу сказати, що в першій експедиції у нас було бачення того продукту, який вийде в результаті. Навпаки, цього бачення майже не було. Тобто ми розуміли, що знімаємо історії про людей, показуємо Україну через людей. Але як це подати, ми до кінця не знали. Я знав, як буде виглядати мій текст, оператор знав, як буде виглядати відео, фотограф знав, якими будуть світлини. Але ці бачення мали зійтися десь. І тільки через деякий час випрацьовується спільне бачення всього. Тому зараз ми вже набагато впевненіше їздимо, але в нас відбувається багато нововведень, змін. Ми намагаємося не втрачати можливості, розуміємо, що коли ми в цьому регіоні, в цьому місці і в цей час, то нам не важливий сон, ми можемо спати по 2-3 години, але нам важливо відзняти те, що ми можемо тут і зараз побачити.

Ми здебільшого живемо в людей. Це важливо — зупинятися в будинках звичайних людей, розпитувати їх про регіон, іноді вони допомагають дізнатися про цікаві місця чи людей. Харчуємося ми здебільшого так само, де прийдеться.

— З Вашого досвіду мандрівника, чи є в Україні щось таке, що краще, ніж в інших країнах?

— В Україні безліч переваг. Скажімо, мені довелося бувати у багатьох країнах світу, і можу сказати, що в нас найкращі заправки. Це правда. Я кажу це не тому, що ми часто в подорожах харчуємось на ОККО. Ми просто зрозуміли, що це важливо для України, бо звичайні заправки дали роботу багатьом містечкам і селам. Десь в Одеській області є заправка, яку обслуговує півсела, хтось щось готує, хтось безпосередньо там працює. Це величезні комплекси, які дають робочі місця. Крім того, ресторани на заправках дуже часто – єдине місце, де можна нормально і безпечно поїсти в маленьких містечках.

Про зворотній зв’язок та враження

— Як люди реагують на Ваш проект? Є супротив, чи вони навпаки підтримують?

— Ні, супротиву ніколи не було. Бувають кумедні ситуації. Ми перед кожною експедицією публікуємо мапу, куди їдемо. На ній позначені найцікавіші місця, які ми робимо опорними точками експедиції.

Але разом з цією мапою ми також публікуємо і анкету, яку заповнюють різні люди, розповідаючи, куди нам варто було б ще поїхати. Ми вивчаємо ці анкети і складаємо остаточний маршрут. Тому часто-густо він дуже відрізняється від того, що ми бачимо на початку. Після таких змін люди, буває, дуже збуджено реагують, коли їм здається, що ми не заїжджаємо в їх село. Хоча потім все вирішується спокійно.

Але все-одно експедиція і навіть просто те, що ми їдемо, дуже сильно впливає на людей. Є лише один негативний момент. Нас іноді сприймають як ревізорів. Коли ми приїжджаємо у випадкове місто, де люди не готові, то вони, зазвичай, лякаються техніки, і всім здається, що ми приїхали щось перевіряти. Але коли люди розуміють, що саме ми робимо, то виходить така синергія. Нам дуже подобається те, що ми робимо. І ми приїжджаємо до людей, яким також подобається те, що вони роблять. Ми їх знімаємо, вони відчувають, що від нас іде ця енергія, і ми відчуваємо її від них, бо вони показують справу свого життя.

— Ви провели експедицію, усі матеріали публікуєте на сайті і в соцмережах, виходите на телебачення. Який зворотній зв’язок від людей отримуєте?

— Насправді найбільше нас надихають коментарі, листи. Бувають такі листи… Нам написала дівчина з Полтавської області, хоча ми до неї не заїжджали, вона не була в наших планах: «Я щаслива, що ви просто є. Я нічого такого в житті не зробила, як ваші герої. Тому я просто дякую, що ви це робите. І я сподіваюся, що ця експедиція на Полтавщину, на яку я не встигла нічого зробити, не остання, до наступної я приготуюся».

Нас так зустрічали в Одеській області. До нашого приїзду підготувалися, як до прийому президента. Накрили величезні столи, як на весілля. Це з нами було вперше. Насправді, найкрутіше не те, що підготували столи… А те, що вони відкрили сироварню до нашого приїзду і невеличкий хостел та сказали: «Ми не знаємо, скільки б це ще тривало, півроку, рік, якби не ваша експедиція».

— Хто з героїв Вас найбільше вразив?

— Це нереально сказати, тому що кожна історія дуже захоплює. Мені здається неправильно порівнювати людей в принципі. Таких фантастичних ситуацій було безліч. І найчастіше при такому питанні згадуєш просто останнє, що було.

Про команду

— Розкажіть про Вашу команду. Скільки Вас? Десятки чи вже сотні? Які ці люди?

В основній команді нас близько п’ятнадцяти, а волонтерів десь двісті з різних куточків світу. Вони розшифровують, перекладають, контактують з багатьма людьми, по-різному допомагають. Нам допомагають перекладати матеріали багатьма мовами. Нещодавно до нас приєдналися волонтери з Грузії, які переклали всі матеріали на грузинську, і їхню версію читають. Вона третя за активністю після української і польської. Англійська, німецька — популярні, але цікаво, що грузинська популярніша за англійську. Можливо, це тому, що грузинською про Україну не так вже й багато пишуть.

— Як Ви знаходите таку кількість волонтерів, партнерів?

— Насправді,  вони самі нас знаходять, через Facebook. На момент запуску проекту у мене була досить велика мережа контактів, з нею простіше було знайти і партнерів. Ми спеціально нікого не шукали.

— В чому Ви бачите найсильніші боки вашої команди? Яку справу Ви всі робите?

— Наша команда крута тим, що більшість людей мріяли робити щось подібне. Напевно, хотіли зробити для України щось таке, чого тут досі не було.

Про партнерів та спонсорів

— Партнери, з якими ви зараз працюєте, ви до них зверталися?

— Ні, здебільшого — вони до нас. У нас не було жодного партнера, до якого ми приходили з презентацією: «Ось ми будемо робити такий проект, допоможіть». Такого не було. Майже всі партнери щось подібне шукали. Хтось каже «ваші спонсори». Які спонсори? Тих, хто нам допомагає, ми не сприймаємо як спонсорів, бо ми маємо справді партнерські стосунки, дуже близькі, і від початку проекту у нас змінився лише один партнер.

Про мрії та плани

— Розкажіть про Ваші плани дослідити 16 історичних земель України.

— Такі плани є. Але історичні землі – це дуже складний поділ, невідомо, де починаються і де закінчуються історичні землі. На кордоні між Поділлям і Галичиною? Ми їдемо на Поділля, а люди кажуть: «Ні, це Галичина». Через те, що ми маємо радянський адміністративний поділ, виникає дуже багато суперечок з цього приводу.

Але ми не намагаємося намалювати дуже чітку мапу, де є усі ці регіони. Ми намагаємося об’єднувати людей цією локальною ідеєю, бо все-таки дуже схожі люди: подоляни, буковинці та галичани. У Львівській області ніхто не каже: «Я львівський». Кажуть: «Я галичанин». Те саме в інших регіонах. Нам пощастило, що ми були в Радянському Союзі не дуже довго, але нам не пощастило, що наш регіональний поділ досі не змінився.

— За результатами експедиції Ви плануєте створити сучасні путівники Україною кількома мовами. Проект розвиваєтеся, і ця ціль залишається актуальною?

— Ми продовжимо експедиції Україною. Ідей дуже багато. Ми збираємося час від часу на такі стратегічні зустрічі і обговорюємо, що далі. Зараз у нас пріоритет — закінчити цю експедицію. Це найважливіше. Але ми також дивимося вперед. Є ідеї поїхати за межі України і зробити історії про українців, які живуть за кордоном. Є ідея знімати промо для українських експортерів про цікаву крафтову продукцію, яка виробляється в Україні на експорт. Адже треба розширяти аудиторію і за кордоном. Є знову ж таки телебачення. І можливо, крім роликів, у нас буде ще й передача. Є путівник, який має бути в кінці, і він, швидше за все, буде загальний про Україну. Але є ідея з репортажними книгами, типу журналу. Напевно, він з’явиться наступного року навесні. Крім цього, нам хочеться зробити фільм. По закінченню експедиції хочемо зібрати по одному герою з регіону, але вони мають бути максимально різними, для контрасту. Це також фільм про Україну. Ще в планах у нас є експедиція з деокупованими регіонами.

Ми називаємо це мріями, бо не бачимо до кінця остаточного продукту, який робимо. Ми бачимо цей шлях і те, що робимо зараз. Але не знаємо, чи в нас вийде та ж сама телепередача. У нас, як і скрізь в Україні, все залежить від людей. Нам дуже потрібні люди в команду, хороші, якісні, які приходять зі своїми ідеями і сприймають проект як свій. І від кількості таких людей залежить і реалізація наших мрій. Я сам не зробив би за рік і одного відсотка того, що зробив проект Ukraїner за той же рік. Коли справу роблять 10 мрійників замість одного — вона вже реальніша, і мрія має більші шанси втілитися.

#Анна Бабак

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ